Меню сайту
Категорії розділу
| як у житті [11] |
| мудрість життя [5] |
Цитати та аформизми
| [14.01.2012] | |
| №107 Як любить серцем? Коли серце воно не красу міряє. Воно сидить десь там в кутку і дулі тицяє. (65) | |
| [14.01.2012] | |
| Думка №106 (4) | |
| [14.01.2012] | |
| Думка №103 (11) | |
| [14.01.2012] | |
| Думка №102 (1) | |
Наше опитування
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Icq та Skype
Юрій Дюг
Дюг в twitter
Пошук
Нові фото
Хтось муркнув
Good web page, Keep up benefic
Нallo!
Ιch bеgrüßе Frаu
Ιch bеgrüßе Frаu
<a href=http://zmkshop.ru/&
<a href=http://acialis.pics
Каталог статей
| Головна » Статті » проза » як у житті |
Knock-out of love
Пролог Хто придумав традиції? За ці архаїчні пережитки пам'яті пристарілого цю людину варто було покарати. Хай но до цього спритника теща приїде в гості, і залишиться на завжди… Хоча тещ чіпати не варто, Антоніна Василівна добра жінка, та й молоде подружжя любила. А це у неї був великий жирний плюс – вона жила в іншому місті майже за 100 кілометрів. Любов новоствореної родини з кожним місяцем міцніла. Тим паче, зважаючи на становище дружини, теща сумлінно чекала на внуків. Навіть, що неприємно, подумувала про переїзд ближче до дочки. Останнім часом вона все частіше була втомленою, та дратівливою. Дівчина дуже не надто радісно переносила останні події в своєму житті, та ще й діти все частіше вечорам влаштовували "футбольні матчі". Він тримався, адже витримка і нерви сталеві ще з часів заняття боксом. Та й задовольняти забаганки дружини була можливість. - Чого ти всю дорого мовчиш? Сердишся на мене через те, що ми їдемо відвідати мою маму? – почала дівчина. – Так би і сказав, що не хочеш, а не мовчав. Ти хочеш сказати що я тебе змусила? Він промовчав. Пильніше приглянувся на дорогу, піддав газу та обігнав повільно повзучу вантажівку. М'яко переключив важіль перемикання швидкостей вперед. - О Боже, як з тобою важко! Ти не чуєш моїх слів, вони розбивають об твою байдужість як посуд об підлогу. Інколи я сумніваюсь що в тебе взагалі є серце! - А ти в нас великий спеціаліст по почуттях і по посуду… - огризнуся було, як виявилось - дарма. - І на що ти натякаєш? Ми я справа, що мені робити? У тебе не тільки вазами варто кидати, тобі ще пощастило, що я все не перебила. Хоча… Тобі ж байдуже!!! Ти тільки цього не кажеш. Не кажеш, що я тобі вже більше не подобаюсь. Кому потрібна жирна дівчина з таким от пузом. Ти ж зиркав, коли я струнка була. - Не вигадуй зайвого. Ти прекрасно знаєш – мені не байдуже. Я ніколи не ставився до тебе так. Коли треба терпів, коли треба допомагав. Я ж люблю тебе і наших дітей, яка можна казати, що ти некрасива? Ми скільки пережили разом. Пам'ятаєш, ти їздила за кордон, наші перші побачення, проблеми і радощі, я не залишав тебе навіть у найскладніші часи. Як після цього я можу тебе не кохати? Ти б краще згадала як себе ти, от тут можуть виникнути сумніви. Дівчина на мить зам'ялась, ніби задумалася розглядаючи дорожні знаки, здавалось вона ось-ось заплаче. Хоча хлопець навіть через кілька років після першого знайомства не міг спрогнозувати як дівчина себе поведе. Авто швидко мчало сутінковою дорогою. Зима і швидко сутеніє. Ще й шостої нема, а вже густий хвойний ліс у вечірніх сутінках, здається густими хащами. Темряву розсікає світло фар авто, а колеса місять снігово-болотну слякоту на дорозі. - Сумніви? Та чого ж ти ще хочеш? Я ж не кам'яна, я терпіла все. Тебе ж постійно нема, зайнятий всюди, і скрізь на виду. Як домогосподарку з мене зробив. Як власну тінь приручив, іграшку… - Це ще хто тінь! Дівчина вскипіла, різко наче кішка спробувала дати йому ляпаса – той різко відхилився, закрутив кермо вліво та втиснув гальмо в підлогу. На дорогу з лісу вискочила руда лисиця. Звірина прудко бігла, впевнена, що перебіжить дорогу. Оминути звіра не вдалося, півторатонну гордість німецького автопорому занесло вліво, вона зачепила лисицю, загороджувальний стовп і злетіла в кювет. Автівка двічі перекинулась та зупинилась, з капоту сочився густий дим… Розділ 1. 1.2 Я тебе бачу Хто сказав, що молоко це смачно? Свіжоздоєне з пінкою, кип’ячене зі шкуркою, кефір… Фуу… - коротко відповідала на пропозиції скуштувати яства маленька Русланка. І надодачу морщила носика. Проте бабуся на такі прояви дитячого суверенітету хоч і зважала, проте владою даною їх няньки їсти молочне. - Молодому підростаючому організму, потрібні вітаміни і кальцій, - наполягала суворо Валентина Петрівна. – А то в своєму городі геть нічого домашнього не бачите. Ні дачі не города нема, звідки ж тут свіжим продуктам взятися. З про город і дачу бабуся любила загадувати особливо часто. Ще б пак, адже батьки Русланки і чути нічого не хотіли про дачу. Їм роботи і на основних місцях зайнятості вистачало. Тим паче навіщо дача, якщо мама живе в 50 кілометрах від рідного міста. Якщо на вихідних з’являлось бажання відпочити на природі, подружжя гострило лижі до тещі. Не важко було здогадатися , що у задорні 80-90-ті у Русланки був свій особистий «Артек» у Малих Сирниках. До бабусі батьки відправляли її щоліта. А самі тим часом обирали менш цивілізовані методи відпочинку, як то озера, риболовлі з охотами. І що найдивніше мама, яка була представником творчих професій не гребувала іноді такими чоловічими розвагами. Тож всі друзі і подружки у дівчинки ділились на дві категорії: ті що в місті, та ті що в селі. В місту суворий батько не дозволяв розводити барадак у хаті, ще б пак, адже Лана тільки коли підросла зрозуміла що він працівник спецслужб. Про роботу в КДБ він взагалі до 1995 року не розказував дома нічого. Суворість і порядки батька присмачувала мати, яка працювала міському будинку культури. Лана з раннього дитинства встигла позайматися й художньою гімнастикою, бальними і народними танцями, надодачу ще співом та музикою. Те що в хаті має щодня грати піаніно – стало аксіомою в їхньому домі. Коли Лана підросла вона, то ще й самотужки опанувала гітару. Щоправда в сільській тусовці такі вміння не особливо допомагали. Лана напекір пильному керівництву бабусі селі перетворювалась на справжню шибайголову. З сусідськими хлопцями вона і на велосипеді ганяла і яблука з колгоспного садка «позичала». Двигунцем компанії була солідним, адже місцеві хлопчаки недуже хотіли лізти в шкоду. Знали – отримають від батьків добрячого прочухана. А Руслану бабуся не била, дівчинку бабуся любила. Лана якраз закінчила четвертий клас, як її знову відправили до бабусі. Дівчина ще раніше чула про свято Івана Купала. Та сама раніше ніколи не була на святкуваннях. - А що хлопці сидимо, що у нас цікавого намічається? – Лана з вернулась до юних сусідів, котрі як і вона нудьгували і сиділи на старих вербових полінах. – А то нудьгуємо, щось останніх пару днів повний глухар. - Сьогодні у селі на долині біля мосту буде Івана Купала…, - несмілово почав наймолодший з компанії Назарко. - А що це? Що там робитимуть? Я ніколи на такій здибанці не була! Як цікаво.., - перебила хлопця Руслана. - А я був. Торік мене старший брат брав і з собою. Там і справді дуже весело, - обізвався Дімка. Він був на рік старший за Лану і вже закінчив п’ятий клас. - Розкажи, розкажи, що там… Ну розкажи… - канючила Лана. - Ну тоді я напросився разом зі старшим братом, він у мене навчається в 11 класі. Канешно, ми мамі нічо не сказали, - розповідав хлопець. – Олесь там з друзями там зустрітись. Ми туди прийшли, а там велике вогнище через яке люди скачуть, лізуть на очищені від коли верби. І всі одне одного водою поливають і сміються. Я навіть тоді взяв з собою свій водяний пістолет. Ото стріляли були! Правда старшаки, коли я їм надто надоїдав, поливали мене водою з банки. Я тоді додому після півночі прийшов, та ще й мокрий як хлющ. Ото крику було, коли мама мене побачила. Потім ще три дні гузно боліло. Але зате весело було. Лані раптово так захотілось побувати на такому святі, що вона аж підстрибнула. - Ой!- після підстрибка дівчина боляче вдарилась попою в у вербове поліно. – Хлопці, а давайте туди підемо. Там повеселимося, я чула навіть що в цей день можна ворожити. - Ти знаєш, я б залюбки, але мати мене після тієї історії не пустить не куди, - відпирався Дмитрик. - І я не знаю. Мене мабуть теж не пустять, - обізвався Павлик, який весь це й час мовчки сидів і вирізав з дерева пістолета. – Русь, давай краще пограємо у війну. Я он такого маузера витесав тобі. Будеш нашою німецькою капітаншею. - Стоп, ви що засцяли? Боїтеся ввечері з дому вийти? Чого ви? Йдемо повеселимося трохи й повернемося. Ви ж можете, - підбадьорювала хлопців Лана. Зрештою після півгодини вмовлянь хлопці погодились на невеличку втечу. Дівчина завжди знаходила слова, щоб залучити сусідів до нової забавки. Зустрілись як домовлялись о дев’ятій вечора на цих же вербах. Лана як завжди сказала бабусі що лише не кілька хвилин вибіжить на вулицю, бабуся як завжди повірила. Дівчина поспіхом побігла на домовлене місце зібрання, Павлик та Дімон вже чекали її на місці. То ж трійця сіла чекати четвертого друга-мушкетера Назарини. Його щось все не було і не було. Зненацька корчі позаду компанії почали шевелитися. Друзі злякано озирнулись. Кущ ще більше розсунувся звідти висунулась Назарова голова в кашкеті: - Ви тут? - шепотом запитав хлопець. - Тут. А ти чого по кущах лазиш, манглі?- гукнув Дмитро. - Я насилу з дому вибрався. Батьки думають, що я сплю. А я через вікно і городом до вас. Тому й з корчів виліз. - Ну пішли вже, Кін Конг. А що ж ти вирядився в таку товсту сорочку і брюки, ще й кашкета напялив. Вони як намокнуть, то такі важкі стануть. До дому не дійдеш. Цього вечора в селі дороги вели не в Рим, а на долину біля мосту. Молодь цілими компаніями прямувала до купальського вогнища. Трохи далі біля річки закопали височенну вербу з гіллям на самісінькому вершечку. Сільські парубки під свист і оплески намагались долізти до вершини та зламати верхівку. - Торік сусідський Володько теж хотів зламати. Коли вже всі розійшлись виліз на самісінький вершечок, але ламав його собі й не втримався і зламав руку, - поділився цікавиною Павлик з друзями. Бачите трохи правіше від верби вкопаний стовп з колесом. До нього прив’язані ковбаси, горілка та інші ласощі. То дужі хлопці вилазять і зривають собі могорич. - Ну на дерево я не полізу, краще повоюю, - Назарчик почав ритися у кишенях. – Ось я новенький водяний пістолет прихопив. А ви стійте і ротом дзявайте, самі ж нічого не взяли. Хлопець дістав пістолет і мітко поцілив струменем води Дмитрові у груди. Той погнався за снайпером, а за ним й Павло з Русланою. Тим часом на центр долини вийшли інші персонажі – русалки, мавка та страшний водяник. У повітрі ще дужче запахло річковою водою та казкою. І дарма, що мавки та водяник то культорганізатори з сільського клубу та кремезний столяр Толя. Для Лани в повітрі запахло чарами та казкою. Дівчина дивилась на міні-водоспад під мостом і мріяла. Як враз магія казки підхопить її і закружляє, понесе як Еллі в Країну Чудес. А там пригоди, романтика і казковий принц… БРРР! До Лани ззаду підкрався Павло і облив її водою. Дівчина аж підстрибнула від несподіванки. А він сміявся, а ж заходився. Не довго… Його облив з відра Дмитро, а там і Назар зі своєю мілкокаліберною пукавкою підтягнувся. - Хлопці ну хватить, вже так всі мокрі. Бачите от дівчат плетуть вінки і будуть пускати на воду. Щоб женихів закликати. Я теж так хочу. - А давай! Ми тобі квіти і вербу допоможемо наламати. Але ж свічок у нас точно немає. Поки хлопці допомагали, дівчина примостилась на березі річки на віддалі від гамірного святкування. Старанно плела вінок і сама дивувалась, як це вона займається такою не привичною для себе справою. Зрештою кілька хвилин і шикарний вінок – готовий. - Піду запушу разом з іншими дівчатами. А ви почекайте мене тут, - скомандувала Лана своїй бригаді. Місце для спуску вінків на воду дівчата вибрали чудове. Берег пологий і плавно переходив у дно річки. Деякі дівчата навіть на середину річечки заходили, щоб вінок краще запустити. Руслана ж вирішила не ризикувати і відійшла на метр вище за течією і поклала вінок у воду. Дивилась як він пливе, аж раптом… У вінку дівчина побачила обличчя. Милий чорнявий хлопець, трішки худенький, проте риси обличчя мужні, чоловічі. Дівчині здалося, що обличчя у воді навіть підморгнуло їй. Дівчина злякалась і сахнулась від води. Вона, що нареченого побачила? Чи то купальська чортівня воду колотить, а може й власна уява… Дівчина в роздумах попрямувала до своєї банди. Добре, що хоч змоклі хлопці не змучились її чекати. - Ну що розійлись йдемо додому, а то всім влетить дома, - гримнула Руся на друзів. Додому йшли стомлені і геть мокрі до нитки. А дівчина думала про купальську пригоду. Ну буває ж таке. 1.2. Моя Доля Скільки пісень писано-переписано про вчительок, останні дзвоники, шкільні двори… Та не так вже й багато. Лана намагалась пригадати, вийшло не більше десятка, це враховуючи хіти «Скрабіна» і «ТІКа». Якість не популярні Віри Григорівни та Марь Ванни – мікрорайону нашого жительки серед спраглих до кохання звіздюлінок та звіздуночків. Мабуть тому, що у більшості з них школа була пов’язана не з надто приємними спогадами. Не всі ж звездуночки були круглими відмінниками. Тому ні з чим позитивним в них образ від першої до останньої вчительки не асоціюється. З любов’ю простіше, вона всім відома. - Ти пам’ятаєш цей анекдот про педагогів та педофілів? - Ірина примудрялась одночасно підкрашувати вії та розмовляти з Ланою. - Та ні. А ти що розповідала? - Ну ти й балда. Зовсім їх не пам’ятаєш, я ж на десь два тижні тому вже розповідала. Ну слухай ще раз. Знаєш чим відрізняються педофіли від педагогів? Перші дітей хоч люблять. - Ну Ірка ти скажеш таке! Хочеш сказати, що наші вчителі нас не люблять? - Кого як. Тебе може й всі люблять. А деяких людей одні викладачі іноді люблять. Глибоко в душі. Може, - Ірина не завжди була еталоном слухняності та жаги до знань. Проте сьогодні про знання мало хто згадував. Хто ж то вчиться в таке свято. Останній дзвінок не смерть буває не один раз в житті. Дівчата в своєму житті слухали вже 10 таких дзвінків. Сьогодні у їхньому житті пролунає одинадцятий. Останній. До генеральної репетиції випускного – саме так називали між собою школярі останній дзвоник дівчата готувалися у проміжку між зубрінням випускних екзаменів та вибирання суконь та туфель для випускного. Кожного року найкращі подруги Ірина та Руслана як шкільні активістки готували останні дзвоники для інших випускників, а тепер прийшла їх пора бути головними на цьому святі. Тому дівчата й хвилювались, в останнє наводили марафет в рідному класі. А хлопці тим часом скучали і намагались дати одне одному щигля. «Їм то, що костюм мама купила то й добре. Нап’яли на себе і в перед», - подумала Лана. Хоча такі слова стосувались не всіх хлопців. Ігор був геть іншим, він завжди любив виглядати гарно. Разом зі своїм другом Юрком вони почали носити зачіску-їжачок ще в десятому класі. Тільки в Юри він був неохайний, а у Ігорька навпаки – завжди вирівняний площадкою. Хлопець ходив начисто вибритий. Саме так у нього борода почала рости ще в дев’ятому класі. Ну не дати ні взяти мачо. Він навіть кліпсу носив у вусі. Пробивати не ризикнув. Він ще й примудрявся танцювати у одному з відомих в місті колективів. Відносини у хлопця з дівчатами ще з малечку були органічними. Він просто не міг не подобатися. Проте з усіма дівчатами тримав лише теплі дружні відносини. Лану Ігор не дуже цікавив, їй не дуже подобалися однолітки. А от з Іриною хлопець дуже в дало стусувався півроку тому. Відносини однокласної пари на перший погляд були приязними. Проте Лана як найкраща подруга, знала більше ніж інші. Ірина дуже часто ревнувала хлопця, а він здавалось, був твердо впевнений в вірності другої половинки. Хоча є варіант, що йому було просто байдуже. Адже частенько він сам давав приводи для ревнощів. Щоча у звичайному житті, «душка» - так Ірина називала хлопця, був лагідний. Юнака танула і прощала йому маленькі не порозуміння. - Чого в мнетесь, ваш час виходити! – дев’ятикласник-режисер забіг до них у клас. Ірина взяла під руку хлопця і стала по переду шеренги випускників. Так всі побачать, який у неї гарний хлопець. А Лана? А що Лана? У них в класі не голлівудський серіал, тут дівчата самі обирали, кому з яким хлопцем виходити парою. Тому дівчина особливо нікому не імпонувала. І дістався той, на кого особливо ніхто не претендував. Вася був тільки радий такій партії. Байдуже, що це тільки на останній дзвоник та випускний. - Вітаємо наших цьогорічних випускників, для них це останній дзвоник! – у рокито привітала випускників директриса Раїса Павлівна. А там закружляло шкільних вальс, пісні та привітання від вчителів та учнів молодших класів. В останній день навчання в школі про навчання й мови не мало бути. Хоча вони таки сиділи в класі з своїм керівником і не офіційно, а вже якось по-дружньому згадували разом згадували роки проведені в цих стінах. Ігор за сусідньою партою міцно обіймав Ірину. Тісними обіймами ніби хотів стримати і втихомирити дівчину, яка зі сміхом що хвилини пригадувала веселі історії з життя класу. В чималій частині х них сама вона була «заводилою». Лана слухала і сміялась вона теж була учасницею багатьох курйозів. Хоча тоді було геть не смішно. Багато в чому вона цим «завдячувала» Ірині. Лана повернулась, щоб глянути на подругу. Ой що це! Ігор, який пильно вивчав її поглядом, раптово відвернуся і зробив вигляд що дивився зовсім в іншу сторону. Дивно дівчина не помічала за ним такого раніше. Чи просто не дивилась в його сторону?... Лана задумалась і знову відчула поглад Ігоря на собі. Та що ж таке? - Та що ж таке? Сидимо тут, історії це добре, але спогадами ситий не будеш. Йдемо десь в кафе. Вікторія Сергіївно, йдемо з нами. Сто грамів соку вип’ємо. Все таки це ваш перший випуск. - А що! Не така то я вже й стара, що з вами в кафе не повисіти. Тільки не довго, бо в мене ще сьогодні справи, - підтримала товариство вчителька. Кафе «Зустріч» для 11-А вже давно стало місцем зустрічі, яке чомусь школярі не хотіли міняти. Туди дуже рідко приходили всім класом, зазвичай компаніями по декілька чоловік. Але щоб не траплялось, всі намагалися йти саме сюди. Шумне товариство завалилось в кафу ураганом. Зсунули декілька столів і влаштували справжні посиденьки. Хлопці та дівчата шуміли і перекрикували одне одного. Лана хоч і не любила шумних застіль, проте у товаристві однокласників почувалося комфортно. Застілля тривало вже більше години, хтось вийшов покурити, хтось подихати свіжим повітрям, інших потягнуло танцювати. Лана сиділа в куточку і в’яло розмовляла з подругою. - Ти знаєш, мені хлопці якось не дуже подобаються. Ні, я нормальна. Просто я ні разу не відчувала до них нічого. - Ну ти даєш, Лано! В тебе ж новий залицяльник кожен місяць і то не якісь там сопляки, а нормальні пацани. А цей Іван… Ти ж з ним зустрічаєшся уже місяці три, хіба ти його не любиш? - Ні, я за ним навіть не скучаю. Якщо сам набивається на зустріч, то добре. Немає його – теж чудово. У мене таке враження що він мені не потрібен. Знаю, що красива і подобаюсь хлопцям. Але вони не можуть мені дати того, що я хочу. Не знаю чому так стається, може я зовсім не здатна кохати. - Знаю дівчино про що ти печалишся. Дай руку я тобі погадаю. Все розкажу.. як було, як буде, і чим серце заспокоїться, бесіду раптово перебила невідома циганка, яка підсіла на сусідній стілець. Лана ще зі свідомого дитинства побоювалась циган. І не тому що батьки наказували триматися подалі. Просто чимало наслухалась порад та історій з телевізора і від знайомих. Тому як тільки бачила ромів, зразу ж мобілізовувалась тримала міцніше сумочку чи гаманець, та всіляко уникала спілкування з ними. Але сьогодні чи то випите вино, чи задушевна розмова з подругою приспали увагу дівчини. Так в разі чого десятка була в кармані джинсів, так що копатися в сумочці в пошуках гаманця не доведеться. - Давайте, розкажіть. Страшно як цікаво дізнатися про свою долю, - кокетливо кинула дівчина циганці та протягнув руку. Там подивилась на долоню дівчини і почала легенько водити пальцями по лініях. - Бачу, все бачу. Не щастить тобі у любовних справах. Сумніваєшся в тому чи здатна кохати, - почала було ворожка. - Ну, це ви підслухати могли… Та й що тут такого дивного? - Маєш рацію дівчино, але це же не все. От що тобі скажу, не буде тобі щастя від таких залицяльників. Ой! Що це горя ти він них наберешся і з подругами проблем буде. Ой темна справа там буде. А доля твоя тебе не зараз чекає. Точніше ти й сама знаєш який буде твій суджений. Ти вже бачила його образ. Але й з ним у вас все не зразу добре буде. Великі проблеми бачу. Але не переживай, буде у вас все добре і дітки гарні будуть. Може. - Аа, я… Де бачила, я… я… його знаю. Не розумію. - Подумай все згадаєш. Як гарно я погадала? - Не погано. Ось тримайте! – Лана потягнулась до кишені за двадцяткою. - Що ти! Не треба, я тобі від щирого серця долю ворожила. Як візьму з тебе гроші – самій щастя не буде. Бувай дівчино! – кинула циганка і пішла одразу з кафе. Лана задумалась. Розповіді ворожки оптимізму і без того нещасливому особистому життю не додавали. І де ж вона бачила того судженого? Він що сусід, чи в одно мій школі учимось? Стоп! А це не той образ що вона бачила на купала в дитинстві. Майже забула ту історію а тут на тобі. Лана задумалась. - Та що ти Русь! Ще бери в голову набрехала вона все! Які в тебе можуть бути проблеми? Від хлопців так відбою нема, - розвіювала зажуру однокласниця. - Все норм, а чого мені переживати? Я й не переживаю. Давай краще вина вип’ємо! 1.3 Та пішла ти! Хлопці якраз вернулися з перекуру і прозвучав черговий тост. Весілля закипіло з новою силою. Зрештою потім всі дружно провели Вікторію Сергіївну на зупинку. Самим активним вело рості й розваги як завжди виявилось замало. Думку відірватися на дискотеці підтримали не всі. - Лан, а ти йдеш танцювати? – озвалась Ірина. - Ір, я й не знаю, щось настрій не дуже. - Та ладно, подруго. Ми з і Ігорьком йдемо, давай і ти з нами. Ми тебе потім додому доставимо в кращому вигляді. Ну добре, тільки щось танцювати у мене немає на строю. З мили у клуб на чорному бумері. Це без п’яти хвилин не школярам сьогодні точно не світило. Тому поїхали транспортом більшої місткості та популярності – маршруткою. Між іншим школярів охочих так сома завершити вечір у місті було чимало. Добре, що в цей день для випускників зробили амністію і не так серйозно ставились до всіх нюансів перебування старшаків у розважальних закладах. Танцювати у Лани і справді не було бажання. Дівчина трохи танцювала з дівчатами, а більше сиділа за столиком та смакувала коктейлем. Натомість Ігор відживав по повній. Ще б пак! Танцювати він умів, не один рік відпахав у танцювальному ансамблі. 1.3. „Білий Демон” Дмитро, Діма, Дімон, Дімич, Дімастий - як тільки його не називали - у свої сімнадцять просто не знав, чим би йому зайнятися. За яке діло не взявся б Дмитро Білий, яке б захоплення собі не вигадував, усе йшло на „ура”. Без проблем він став студентом економічного факультету. Взагалі Дмитро легко і вправно реалізовував свої задуми, проте наскільки швидко захоплювався новою ідеєю, настільки швидко вона набридала. Що він тільки не пробував! Після кожного конфузу Дмитра батько, читаючи на кухні газету, примовляв: „Ти б краще спортом зайнявся, а то ходиш по світу як засохлий дуб!”. Ба` й справді назвати атлетичним Діму не можна було навіть з кілометровою натяжкою. При зрості 185 сантиметрів він важив усього 65 кілограмів. Так що аналогія з зіпсованим лісоматеріалом була дуже влучною. Після чергової батьківської моралі, хлопець таки вирішив долучитися до світу спорту. Проте лише одна біда – більшість видів спорту він терпіти не міг, навіть футбол, який звалося б люблять усі хлопчаки. Випадково походив біля боксерського залу й вирішив зайти. До бажання займатися боксом високого, схожого на дистрофіка, хлопця тренер поставився скептично, проте вирішив дати „божевільному” шанс. Тренер так і сказав: - У вісімнадцять деякі спортсмени звершують виступи на рингу, а не розпочинають тільки тренуватися, як ти. Щоб стати успішним боксером, треба тренуватися з дитинства. Так що особливо ні на що не розраховуй. Проте далі все пішло не так, як усі сподівалися. Ні, Дмитра не поставили в перший же день тренувань спарингувати з досвідченим атлетом, як зазвичай розповідають про такі ситуації. Навіть навпаки, він був змушений уперто тренуватися за межами рингу, осягаючи та засвоюючи ази боксу. І на ринг його випустили лише після трьох місяців тренувань. Його марно тренували б і півроку, навіть рік, якби не разюча здатність Дімона засвоювати все нове та одразу ж застосовувати його на практиці. Він вбирав знання і навички як губка. Варто було йому лише побачити, як інший боксер виконує якийсь елемент, - одразу ж його повторював. Ну а його звірячому відчуттю ситуації бою тренер тихцем навіть захоплювався. Він під час спарингів швидко наздогнав у майстерності своїх однолітків. Настав час „х”… Свій перший бій хлопець генебно програв. Він довго підлаштовувався під стиль суперника, думаючи лише про те, як красиво перемогти. Проте слушної нагоди все не випадало, а суперник тим часом грамотно набирав очки. Отак промайнули всі чотири раунди бою. - Я ж казав, що з тебе нічого не вийде, - підсумував у роздягальні тренер. – Може, варто тобі покинути свою затію і зайнятися чимось іншим. Подумай. Він подумав. Проте тренування не кинув, навпаки почав тренуватися з подвійною впертістю. Багато читав про бокс і про великих боксерів, уважно переглядав поєдинки зірок сучасного професійного боксу. І в наступному поєдинку... нокаутував далеко не найслабшого суперника. Майбутні суперники, одноклубники, тренери та боксерська громадськість поставилися до цього філософськи: „дистрофіку” просто поталанило. Про нього як про серйозного боксера заговорили лише тоді, коли „дистрофік” молотом пройшовся по рингах України. Та не тільки України. Вже через рік він став чемпіоном країни, а згодом і світу у вазі до 75 кілограмів. Урок першого програного бою Дімон запам’ятав на все життя. Тепер суперники просто „недоживали” до фінального гонга. Майже всі валялися в пилюці рингу ще в першому раунді й на ноги без сторонньої допомоги одразу не піднімалася. Трьом пощастило дожити до другого раунду і лише одному Дімон дозволив побігати три. Він вигравав бої не за рахунок нокаутуючого удару. Хоча про силу його ударів обох рук чутки почали ходити вже після десятого двобою. Вроджений прихований лівша, боксуючи у традиційній стійці, „роззброював” суперників за рахунок шаленої швидкості, непробивного захисту, миттєвого тактичного мислення та довершував розгром коронними правим прямим і лівим боковим ударами. Дмитро змінився не тільки зовні (став атлетичним та підтягнутим), а й внутрішньо. Олімпійський спокій, безмірна відвага, стовідсоткова самовіддача стали головними рисами характеру боксера, любителя рок-музики „Linkin Park” та „Papa Roach”. Він, слухаючи в навушниках „Чорнобривці” (!) (хоча й не був націоналістом, навіть навпаки), спокійно виходив у ринг щоразу іншим і суперники виявлялись просто неготовими до його щоразу нового нестандартного стилю. Вже потім Дімон помітив одну особливість свого стилю: йому під час бою вдавалося сповільнювати плин навколишнього часу, все оточуюче починало рухатися, наче у сповільненій зйомці. Тепер він встигав не тільки випередити своїм ударом атаку суперника, а й передати привіт матері, батькові, всій великій родині та на додачу почухати потилицю. Хтось із боксерських вболівальників влучно змінив у першому складі імені Дімона букву „і” на „е”, в результаті вийшло прізвисько для рингу – „Білий Демон”. Двічі поспіль „Демон”, розібравшись з усіма більш-менш ліквідними боксерами у своїй ваговій категорії, „оформляв” чемпіонство на світовій першості. Йому стало сумно. Тому і вирішив розібратися з кращими пів тяжами, перейшовши в категорію до 81 кілограма. Проте й тут суперники не змогли чинити достойного опору, пасуючи перед міццю „Білого Демона”. Чемпіонський статус і путівка на олімпіаду в новій ваговій категорії знову були оформлені достроково. Проте сидіти рік, фактично славши руки, в очікуванні головної спортивної події чотириріччя Дмитро не міг. Тому й засунув голову „в пащу лева”. Річ у тому, що перед олімпіадою мав відбутися це один чемпіонат у Росії, де розігрувались останні путівки. Україна не мала боксерів у суперважкій вазі, яких можна було б делегувати на російське „свято мордобою”, а отже, й на олімпіаду. Дмитро запропонував міністерським функціонерам від боксу послати в цій категорії саме його. Чиновники, знаючи крутий і безкомпромісний норов Дмитра, відмовляти „Демона” не стали, знаючи що путівку на олімпіаду він уже й так має. „Безумству храбрих поем мы песню...”- прозвучало з уст голови Федерації боксу. Тренер був також лаконічним: „Знаєш, а може, справді краще бути до біса фартовим, ніж розумним. Ласкаво просимо на ешафот...” 1.4. "Обломів" мало не буває... ВОНИ познайомилися випадково. ВІН хоча й не пас в університеті задніх, проте через активну спортивну діяльність навчатися за нормальним графіком теж не міг. Тому доводилось правдами і неправдами домовлятися з викладачами, випрошувати конспекти в однокурсників. У всій цій „комерції” йому допомагав найкращий університетський друг і голова студради Пашка. „Жартівник-смертник”, користуючись службовим становищем, частенько любив розігрувати друга-боксера. Дмитро, хоча й потрапляв у неприємні ситуації, потім реготав від витівок друга і Пашку за це „майже не бив”. Отак і цього разу. Замість мобільного номера викладачки з риторики голова студради підсунув йому номер незнайомої та дуже гонорової дівчини. ВОНА ніяк не могла зрозуміти, чому вона має пожаліти „бідну сиротинку” і до чого тут залікова відомість. Тому свою думку висловлювала щиро українськими майже цензурними ідіоматичними словосполученнями з італійською емоційністю. Дмитро, нарешті допетравши, що потрапив, м’яко кажучи, не туди, попросив вибачення і поклав слухавку. Проте номер про всяк випадок зберіг. „Дівчина-вогонь” його чомусь зацікавила. Вже потім після обміну „есемесками” він дізнався ЇЇ ім’я – Руслана. Особливого значення новому знайомству Дмитро не надав, тим паче розпочалась тренувальні збори і справи амурні потрібно було відкласти на третій план. Аж раптом дівчина запропонувала зустрітися. „Демон” – в простонародді Дмитро, як справжній „стріляний горобець” маячив о восьмій у центрі міста біля пам`ятника Шевченкові. Красивий чорний костюм, темні окуляри, букет квітів перетворили рингового воїна на стильного інтелігента, який зараз мучився від однієї з інтерпретацій шекспірівського питання: „Прийде чи не прийде?” . Хвилювався, тому й погрожував бронзовому національному ”бетмену” кулаком. Потім побачив ЇЇ. В залишках мізків промайнула думка: „ПОПАВ!...” Ні, ВОНА не була довгоногою блондинкою, не була пристрасною брюнеткою. Руда. Без ластовиння. В міру красива. Середнього зросту. Струнка. Одягнута в червоне... Ні дати, ні взяти – Кармен українського розливу. Зустріч Лана (так коротко дозволила називати себе Руслана) обмежила лише півгодиною кавою без проводжань додому. „Менше знаєш – краще спиш. Бувай,” - відрізала. 1.5 Наче потужний локомотив, що виїжджає з тунелю, підіймалось з глибини душі, підбадьорене бійцівським духом, почуття невдоволення результатом зустрічі. Дімон почав з’ясовувати, що ж це за персона недоторканна така і з чим її „їдять”. Спочатку добряче потрусив Пашу. „Підступний тип громадянської зовнішності” довго не опирався і розповів усе, що знав: - Снігова, чи як би ЇЇ ще назвати, королева - „комсомолка, активістка, спортсменка” з організаторськими здібностями, студентка юридичного факультету. Той же час ЇЙ вдається поєднувати непоєднуване – одночасно бути солісткою у фольклорному ансамблі та фронтвумен у хард-роковому гурті. За неперевіреною інформацією: особа з непередбачуваним імпульсивним характером, здатним на будь-які безглузді вчинки, в той же час схильністю до тверезого прагматичного розрахунку та залізною волею. Подейкують, що в неї є хлопець. Так що розслабся, чмо... Вибач я хотів сказати мачо. Так, звісно ж мачо. Пашка похлопав Дімона по спині й поспішив зникнути з очей, щоб, бува чого доброго, не потрапити під гарячу руку. - Так, будемо проводити розвідку боєм, - протяжно підсумував почуте Білий. Розвідка боєм тривала більше двох місяців. У вільний від тренування та навчання час Дімон де тільки міг зустрічав дівчину, засипав ЇЇ квітами, подарунками та компліментами, наче ВОНА на той час стала центром всесвіту. Сталева коса цього разу цього разу натрапила на твердий, як діамант, камінь. Вона кохала одразу двох людей – свого хлопця і... саму себе. Причому себе більше. „Хлопець. Не конкурент, - резюмував Дмитро і навіть бити його не став. – А от з другим коханнячком, дай Боже, справитися.” Лана тримала оборону, наче радянські солдати під Сталінградом, проте всі випади Дмитра вона парирувати не встигала. Все так змішалось і перекрутилось. Сім`я, друзі, навчання, творчість, коханий... Стоп! Щось останнім часом він почав зникати з горизонту. ВОНА з такою впертістю після безлічі любовних „обломів” прив’язувала його до себе і ось тепер не помітила, як випустила невидиме павутиння зв’язків. Коли востаннє його бачила? Позавчора, тиждень тому... В той же час Дмитро з’являвся, як чортик із табакерки, інколи навіть по декілька разів на день. „От зараза! Відправити його б на Марс яблуні садити, але не хочу чи вже не можу? – розмірковувала Лана. - Чому ця боксерська груша з м’язів і нервів мене так зацікавила?” ????????????? Зненацька оборона послабшала. Дівчина стала навіть трішки радіти черговій появі Дмитра та увазі, яку ВІН приділяв ЇЙ. Він це достеменно відчув, адже життя змусило навчитись розбиратись у людях і відчуттях. „Крига скресла, панове судді, переходимо до активних дій”. „Суперник” і не збирався здаватися. Послаблення оборони було лише прикриттям рейду в тили „противника”. На першому ж побаченні Лана, повернувшись до Дмитра спиною, попросила його дати відповідь на два запитання: - Якого кольору в мене очі та чи користуюся я косметикою? „Демон” зрозумів, що пропустив зараз „смачний” удар у підборіддя”: попався на старий як світ тест на увагу. І не знає, що відповісти. На такі дрібниці він чомусь ніколи не звертав увагу. Тільки після секундних роздумів, загадає, якого кольору очі в нього самого, про колір маминих очей взагалі говорити не доводиться. А тут Лана... „Мороз – 40” виглядав не дуже переконливо, проте це краще ніж взагалі, промовчати... 1.6. Не пара ми... Побачення, „кава”, „театр” з „кінофільмами” тривали два місяці. Цілими днями вони крутилися кожен у своєму світі, відбивалися від проблем, вирішували їх, штурмували нові вершини, разом проводили лише декілька годин уже стомлені, як загнані коні. Поцілунки, обійми, прогулянки... Вони розповідали про себе одне одному багато. Можливо, занадто... Лана несерйозним тоном, жартуючи, розповідала про свою сім`ю, навчання, захоплення, про почуття - ні слова. Дмитро, скупий на щирі емоції, розповідав все те саме серйозно та не надто приховував власні почуття. Проте у відповідь отримував усе той же „мороз -40”. Це бісило – давалася взнаки боксерська прямота. Чомусь з’являлося відчуття, що його водять за ніс. Тоненька нитка зв’язку почала слабшати, емоційний вакуум дедалі дужче розростався в розмірах. Якщо Дмитро все ж таки знаходив у щільному чемпіонському графіку тренувань час для зустрічей, то Лана дедалі частіше, прикриваючись зайнятістю, відмовлялася приходити на побачення. ВІН злився. Конфлікт розв’язався сам по собі. ВОНИ просто роз’їхалися. Дмитро Білий поїхав на чергові міжнародні змагання, Лана - на закордонні гастролі фольклорного колективу. Ні, ВОНИ не виїхали до однієї й тієї ж екзотичної країни і не зустрілися там. ВОНИ не зустрілися взагалі. Навіть тоді, коли повернулися додому. Просто забули про існування одне одного. Дмитро, відпочивши від напливу особистого життя, познайомився з іншою дівчиною та почав із нею зустрічатися. А Лана? Про це варто було б запитати ЇЇ саму. А будувати гіпотези - річ невдячна. ВОНИ зустрілись. Знову зовсім випадково. Погляди навскіс. Десь у глибині душі прокинулось і почало „їсти” зсередини дивне, але чомусь дуже знайоме почуття. Все почалося спочатку. Побачення, поцілунки, зізнання, сварки, бурхливе з’ясування стосунків, „посилання в тридев’яте царство”... і відхід | |
| Переглядів: 1366 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |
