Виплекана в химерній колисці з лози під спів солов’їв. Калиновою вродою заквітчана. Запашним хлібом нагодована, чистою джерельною водою напоєна. Мінлива, як вітер херсонських степів, нестримна як ріка в Кримських горах, романтична і загадкова – дика квітка, що зросла на полонинах Карпат, кокетлива й гонорова – полтавчанка, весела, гостра на язик одеситка, виплекана ніжними морськими хвилями. Вона – звичайна трудівниця з Донбасу, щедра як подільські чорноземи, пристрасна і вірна традиціям львів’янка, напоєна силою поліських лісів чаклунка. У той же час чомусь бідна, інколи поводиться як жебрачка. Сама не знає, чого хоче. Кидається з однієї крайнощі в іншу, з дощу та й під линву. Насваритися б на неї, відректися, проклясти... Не можеш... Причарувала... Пробачаєш, навіть нагніватися не можеш... Та й не варто. У неї свято. П’ятнадцята річниця уродин. Вона – Україна... Попелюшка. Мрії та марення про народження якої століттями мандрували головами патріотів, землями. Ще не народилась, а вже наче марево, вона засліплювала очі київським князям, запорізьким козакам, гайдамакам... Вони вірили в неї, плекали в уяві плани про спільне існування, віддавали за це твоє життя. Вона дратувала самолюбство монголо-татарських і турецьких ханів, литовських князів, короських королів і російських царів. Невігласи прагнули будь-що захопити її та підкорити. А як ні, то сплюндрувати і знищити! Вони топтати чоботами святу землю, на якій вона мала народитися. Палили, нищили її багатство, знущалися, як хотіли. І сердилися, розсипалися порохом край дороги, по якій невпинно котилося колесо історії. Але вона не здавалася, все відроджувалася знову і знову, чекала того знаменного дня. Дня її народження... Чекали сторіччями, мовчки тягнучи на шиї тяжезне ярмо. Не витримували, зраджували, зрікалися. Вона пробачала наперед. Зневірювалися – вона посилала пророків. Піснями під звуки кобзи і бандури, полум’яними речами, мелодійною прозою й поезією вони вселяли в серця віру, надію й любов. Ще до народження її різноманітними указами і циркулярами намагалися перехрестити, назвати її Малоросією. Не змогли. Проти волі Бога людська сваволя безсила. Тривали століття очікувань. Аж раптом у, здавалося б, найбільш несприятливий час, у темряві безнадії засвітився промінчик надії. Недруги, заклопотані виснажливим і тривалим з’ясуванням стосунків просто не помітили цього моменту. Промінь надії запалив серця мільйонів щирих українців. І в холодному січні 1918 року вона з’явилась на світ! Мільйонами гарячих українських сердець об’єдналась в одну соборну державу. Та тут недруги схаменулись: „Україна не повинна існувати!”. Стерв’ятниками налетіли на неї зі всіх сторін, хапали, рвали її на частини. Вона, ще зовсім мале і безсиле немовля, не могла захиститися від нападів. Не зробили цього і її батьки-захисники. Засліплені радістю її народження, вони у відповідальний момент пересварились, бо кожен хотів бути в неї єдиним батьком. І вона зникла так само стрімко, як і з`явилася. Розсіялась мільярдами частинок, залишивши слід у серці кожного українця. Про неї спочатку заборонили навіть згадувати. Її батьків назвали бандитами. Далі гірше – казали, що вона взагалі ніколи не існувала, навіть ілюзії такої не могло бути. Безсоромні вперто в категоричній формі нав’язували свої погляди всім. Та її народ не вірив, адже кожен ніс частинку її в серці. Злочинці вирішили не залишити від неї – найжахливішим способом знищивши цвіт нації, навіть усю націю взагалі. Але диво! Їх не ставало менше. З’являлося все більше патріотів, які готові були чекати тисячоліття. Вони несли її в серцях через тюрми, табори заслання. Комуністичний монстр так і не зрозумів що програв ще на початку цієї боротьби. Він чимдуж напружував м’язи, аж роки не розсипався на частини. І народилася! Цього разу по-справжньому. Всерйоз і надовго. Яскравим спалахом спалила мох ідеологічних нашарувань, об’єднала в єдину націю українців сходу і заходу, півночі й півдня. То було 24 серпня 1991 року. Мала й безпомічна, проте вже навчена гірким досвідом, вона чітко дала знати всім, що її краще не чіпати. Хоча росла й розвивалась у неспокійний час, по-дитячому вірила дядечкам, які обіцяли їй безтурботне майбутнє та добробут. Дядечки переконали її позбутись ядерного паска, яким можна було пригрозити нахабним старшим сестрам та не слухняним сусідськими хлопчикам і дівчаткам. Чому вони це зробили – невідомо. Можливо, надто близько дружили з сусідами та сестрами. „Добрі” дядечки приспали її увагу іграшками в демократію і справедливість, а тим часом безсоромно грабували. Мало того, й не зчулася як вилізли їй на голову і спустили ноги. „Руді” дядечки призначали їй „хазяїв” та інших наглядачів. Вона спробувала опиратися, та сили були ще не ті. Дядечки міцно обплутали її цупким павутинням. Їй тільки-но виповнилося тринадцять, як її вирішили посватати. Вона не хотіла. Чомусь не дуже приваблював серйозний наречений з незрозумілим минулим. А тут вона ще й закохалася. Вона вже бачила його раніше, декілька років тому. Просто тоді ще була надто мала й не сприйняла їхні стосунки серйозно. Зараз же все по-іншому. Вона почала сумніватися, одна її половина хотіла бути з одним, друга – з іншим. Та врешті-решт романтика й кохання перемогли. Її мало не одружили з нелюбом, але вона вирвалася і втекла прямо з-під вінця. І таки домоглася свого. Весілля святкували по-простому, але масштабно. Взимку, на вулицях і майданах міст. І була вона не в білому, а в помаранчевому. На неї звернули увагу, нарешті помітили, що дівчина подорослішала. Очей не могли відірвати і захоплено примовляли: „Юкрейн – б`ютіфол!” Сімейне життя хоч і обіцяло бути захопливим, та стало звичайним сірим і буденним. Сварки, чвари, звинувачення... Вона почила сумніватися, чи правильно тоді вчинила. Сумніви мало не призвели до роздвоєння особистості. Сімейне життя перестало бути особистим і перетворилось на громадське, на спільний бізнес. Роздвоєння нібито ліквідували – серйозний екс-наречений повернувся в сім`ю. Тепер бізнес вони намагаються робити втрьох. Вона змінилась, стала серйознішою і не на жарт задумалася над своїм майбутнім. Адже їй уже п’ятнадцять... Майже як доросла... Пора братися за розум...
|