Меню сайту
Категорії розділу
| як у житті [11] |
| мудрість життя [5] |
Цитати та аформизми
| [14.01.2012] | |
| №107 Як любить серцем? Коли серце воно не красу міряє. Воно сидить десь там в кутку і дулі тицяє. (65) | |
| [14.01.2012] | |
| Думка №106 (4) | |
| [14.01.2012] | |
| Думка №103 (11) | |
| [14.01.2012] | |
| Думка №102 (1) | |
Наше опитування
Статистика
Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Icq та Skype
Юрій Дюг
Дюг в twitter
Пошук
Нові фото
Хтось муркнув
Good web page, Keep up benefic
Нallo!
Ιch bеgrüßе Frаu
Ιch bеgrüßе Frаu
<a href=http://zmkshop.ru/&
<a href=http://acialis.pics
Каталог статей
| Головна » Статті » проза » як у житті |
Бій з тінню
| Удар, ще удар, відхід вправо, короткий лівий хук, „двійка” в корпус і в голову, наступ... Хлопець розійшовся не на жарт і намагався порвати суперника на „британський прапор”. Проте перемогти, тим паче перемогти нокаутом не випадало. ВОНА копіювала і його рухи: ВІН проводить удар справа – вона також, він наступає – вона відходить, він, демонструючи чудову роботу ніг, відстрибує назад – вона також не відстає ні на крок. Гідний суперник, пластичний та поміркований, знає всі твої плюси та мінуси. Тяжко... Тяжко, битися з власною тінню, ще тяжче отримати перемогу над собою. А хочеться. Дати вихід усім негативним емоціям, розбити резервуари з тією гидотою, що накопичилася в душі, вбити ненависне „альтер его”, яке наче голодна миша гризе зсередини. Все змішалося, любов із ненавистю, співчуття з жорстокістю, життя зі смертю... Хочеться ПРОСТО з’ясувати стосунки один на один. Але ПРОСТО не виходить... Знявши рукавички та бинти, юнак вирішив відкласти на потім ідею нокаутувати власну тінь. Втомлено підійшов до магнітофона, мелодійне (якщо його таким можна назвати) рокове звучання пісень „Linkin Park” припинилися. Сусіди зрадіють. Хоча чому ж тут радіти? Божевільний роковий концерт о сьомій ранку, якого вони не чули вже місяць, ожив. Хоча сьогодні вони хлопця зрозуміють, ба` навіть, зрадіють божевільній какофонії звуків, тому що вже дізналися про істинну причину довготривалого музичного антракту. Боксер уже давно звик тренуватися під звуки рок-музики і вже не міг без неї. Вона розслабляла, вичищала мізки від зайвих думок, знімала втому. Втома... Чому він так втомився сьогодні? Адже лікарі та тренер тільки сьогодні дозволили йому розпочати тренувальний процес з невеликої розминки. Останній місяць свого життя хлопець волів краще не згадувати. Київським ескулапам (у провінційному місті просто не було потрібних спеціалістів) довелося збирати його мало не по кісточках. Зламані ребра та ніс, розірвана барабанна перетинка, розсічення правого надбрів’я та гематома під лівим оком, ушкодження правого зап’ястя та надрив зв’язок лівого плеча та ще безліч передбачуваних діагнозів, які, дякувати Богові, не підтвердилися, - такий-от букет подарунків він привіз із російського Санкт-Петербурга. Щоправда, на таку російську „гостинність” він відповів українською „вдячністю” – забрав із собою все, що можна було забрати. І це „все” було вагомим „подаруночком”: титул чемпіона світу серед важковаговиків і путівка на олімпіаду. А головне – на його новий статус почали зважати. Виходячи з ванної, хлопець взяв до рук мобільний. Порожньо... ВОНА не зателефонувала й не написала. Хоча, в принципі, й не обіцяла писати. ВОНА взагалі нічого ніколи не обіцяє, бо сама є втіленням непостійності. Отак цього разу вона зникла, написавши лише п’ять слів: „ЯК ПОВЕРНУСЬ, ПОБАЧИШ, ЩО БУДЕ...” З тих пір минув місяць. Вона не з’являлась. Чаша терпіння та очікування поступово переповнювалася, і хлопець ледь стримував свої розбурхані емоції. Запальний козацький темперамент, який дістався йому у спадок від предків, прагнув вирватися назовні та розправити крила. Зазвичай це закінчувалося тим, що хлопець починав „облаштовувати особисте життя”. Тобто забував про НЕЇ та знаходив собі нову дівчину, іноді навіть не одну. Потім кидав усіх та обіцяв собі податися в монастир (обов’язково в чоловічий). Та тепер ВІН навчився чекати слушного моменту стільки, скільки вважав за потрібне. Тож чекав... „Білий Демон” Дмитро, Діма, Дімон, Дімич, Дімастий - як тільки його не називали - у свої сімнадцять просто не знав, чим би йому зайнятися. За яке діло не взявся б Дмитро Білий, яке б захоплення собі не вигадував, усе йшло на „ура”. Без проблем він став студентом економічного факультету. Взагалі Дмитро легко і вправно реалізовував свої задуми, проте наскільки швидко захоплювався новою ідеєю, настільки швидко вона набридала. Що він тільки не пробував! Після кожного конфузу Дмитра батько, читаючи на кухні газету, примовляв: „Ти б краще спортом зайнявся, а то ходиш по світу як засохлий дуб!”. Ба` й справді назвати атлетичним Діму не можна було навіть з кілометровою натяжкою. При зрості 185 сантиметрів він важив усього 65 кілограмів. Так що аналогія з зіпсованим лісоматеріалом була дуже влучною. Після чергової батьківської моралі, хлопець таки вирішив долучитися до світу спорту. Проте лише одна біда – більшість видів спорту він терпіти не міг, навіть футбол, який звалося б люблять усі хлопчаки. Випадково походив біля боксерського залу й вирішив зайти. До бажання займатися боксом високого, схожого на дистрофіка, хлопця тренер поставився скептично, проте вирішив дати „божевільному” шанс. Тренер так і сказав: - У сімнадцять деякі спортсмени звершують виступи на рингу, а не розпочинають тільки тренуватися, як ти. Щоб стати успішним боксером, треба тренуватися з дитинства. Так що особливо ні на що не розраховуй. Проте далі все пішло не так, як усі сподівалися. Ні, Дмитра не поставили в перший же день тренувань спарингувати з досвідченим атлетом, як зазвичай розповідають про такі ситуації. Навіть навпаки, він був змушений уперто тренуватися за межами рингу, осягаючи та засвоюючи ази боксу. І на ринг його випустили лише після трьох місяців тренувань. Його марно тренували б і півроку, навіть рік, якби не разюча здатність Дімона засвоювати все нове та одразу ж застосовувати його на практиці. Він вбирав знання і навички як губка. Варто було йому лише побачити, як інший боксер виконує якийсь елемент, - одразу ж його повторював. Ну а його звірячому відчуттю ситуації бою тренер тихцем навіть захоплювався. Він під час спарингів швидко наздогнав у майстерності своїх однолітків. Настав час „х”… Свій перший бій хлопець генебно програв. Він довго підлаштовувався під стиль суперника, думаючи лише про те, як красиво перемогти. Проте слушної нагоди все не випадало, а суперник тим часом грамотно набирав очки. Отак промайнули всі чотири раунди бою. - Я ж казав, що з тебе нічого не вийде, - підсумував у роздягальні тренер. – Може, варто тобі покинути свою затію і зайнятися чимось іншим. Подумай. Він подумав. Проте тренування не кинув, навпаки почав тренуватися з подвійною впертістю. Багато читав про бокс і про великих боксерів, уважно переглядав поєдинки зірок сучасного професійного боксу. І в наступному поєдинку... нокаутував далеко не найслабшого суперника. Майбутні суперники, одноклубники, тренери та боксерська громадськість поставилися до цього філософськи: „дистрофіку” просто поталанило. Про нього як про серйозного боксера заговорили лише тоді, коли „дистрофік” молотом пройшовся по рингах України. Та не тільки України. Вже через рік він став чемпіоном країни, а згодом і світу у вазі до 75 кілограмів. Урок першого програного бою Дімон запам’ятав на все життя. Тепер суперники просто „недоживали” до фінального гонга. Майже всі валялися в пилюці рингу ще в першому раунді й на ноги без сторонньої допомоги одразу не піднімалася. Трьом пощастило дожити до другого раунду і лише одному Дімон дозволив побігати три. Він вигравав бої не за рахунок нокаутуючого удару. Хоча про силу його ударів обох рук чутки почали ходити вже після десятого двобою. Вроджений прихований лівша, боксуючи у традиційній стійці, „роззброював” суперників за рахунок шаленої швидкості, непробивного захисту, миттєвого тактичного мислення та довершував розгром коронними правим прямим і лівим боковим ударами. Дмитро змінився не тільки зовні (став атлетичним та підтягнутим), а й внутрішньо. Олімпійський спокій, безмірна відвага, стовідсоткова самовіддача стали головними рисами характеру боксера, любителя рок-музики „Linkin Park” та „Papa Roach”. Він, слухаючи в навушниках „Чорнобривці” (!) (хоча й не був націоналістом, навіть навпаки), спокійно виходив у ринг щоразу іншим і суперники виявлялись просто неготовими до його щоразу нового нестандартного стилю. Вже потім Дімон помітив одну особливість свого стилю: йому під час бою вдавалося сповільнювати плин навколишнього часу, все оточуюче починало рухатися, наче у сповільненій зйомці. Тепер він встигав не тільки випередити своїм ударом атаку суперника, а й передати привіт матері, батькові, всій великій родині та на додачу почухати потилицю. Хтось із боксерських вболівальників влучно змінив у першому складі імені Дімона букву „і” на „е”, в результаті вийшло прізвисько для рингу – „Білий Демон”. Двічі поспіль „Демон”, розібравшись з усіма більш-менш ліквідними боксерами у своїй ваговій категорії, „оформляв” чемпіонство на світовій першості. Йому стало сумно. Тому і вирішив розібратися з кращими пів тяжами, перейшовши в категорію до 81 кілограма. Проте й тут суперники не змогли чинити достойного опору, пасуючи перед міццю „Білого Демона”. Чемпіонський статус і путівка на олімпіаду в новій ваговій категорії знову були оформлені достроково. Проте сидіти рік, фактично славши руки, в очікуванні головної спортивної події чотириріччя Дмитро не міг. Тому й засунув голову „в пащу лева”. Річ у тому, що перед олімпіадою мав відбутися це один чемпіонат у Росії, де розігрувались останні путівки. Україна не мала боксерів у суперважкій вазі, яких можна було б делегувати на російське „свято мордобою”, а отже, й на олімпіаду. Дмитро запропонував міністерським функціонерам від боксу послати в цій категорії саме його. Чиновники, знаючи крутий і безкомпромісний норов Дмитра, відмовляти „Демона” не стали, знаючи що путівку на олімпіаду він уже й так має. „Безумству храбрих поем мы песню...”- прозвучало з уст голови Федерації боксу. Тренер був також лаконічним: „Знаєш, а може, справді краще бути до біса фартовим, ніж розумним. Ласкаво просимо на ешафот...” „Кармен” ВОНИ познайомилися випадково. ВІН хоча й не пас в університеті задніх, проте через активну спортивну діяльність навчатися за нормальним графіком теж не міг. Тому доводилось правдами і неправдами домовлятися з викладачами, випрошувати конспекти в однокурсників. У всій цій „комерції” йому допомагав найкращий університетський друг і голова студради Пашка. „Жартівник-смертник”, користуючись службовим становищем, частенько любив розігрувати друга-боксера. Дмитро, хоча й потрапляв у неприємні ситуації, потім реготав від витівок друга і Пашку за це „майже не бив”. Отак і цього разу. Замість мобільного номера викладачки з риторики голова студради підсунув йому номер незнайомої та дуже гонорової дівчини. ВОНА ніяк не могла зрозуміти, чому вона має пожаліти „бідну сиротинку” і до чого тут залікова відомість. Тому свою думку висловлювала щиро українськими майже цензурними ідіоматичними словосполученнями з італійською емоційністю. Дмитро, нарешті допетравши, що потрапив, м’яко кажучи, не туди, попросив вибачення і поклав слухавку. Проте номер про всяк випадок зберіг. „Дівчина-вогонь” його чомусь зацікавила. Вже потім після обміну „есемесками” він дізнався ЇЇ ім’я – Руслана. Особливого значення новому знайомству Дмитро не надав, тим паче розпочалась тренувальні збори і справи амурні потрібно було відкласти на третій план. Аж раптом дівчина запропонувала зустрітися. „Демон” – в простонародді Дмитро, як справжній „стріляний горобець” маячив о восьмій у центрі міста біля пам`ятника Шевченкові. Красивий чорний костюм, темні окуляри, букет квітів перетворили рингового воїна на стильного інтелігента, який зараз мучився від однієї з інтерпретацій шекспірівського питання: „Прийде чи не прийде?” . Хвилювався, тому й погрожував бронзовому національному ”бетмену” кулаком. Потім побачив ЇЇ. В залишках мізків промайнула думка: „ПОПАВ!...” Ні, ВОНА не була довгоногою блондинкою, не була пристрасною брюнеткою. Руда. Без ластовиння. В міру красива. Середнього зросту. Струнка. Одягнута в червоне... Ні дати, ні взяти – Кармен українського розливу. Зустріч Лана (так коротко дозволила називати себе Руслана) обмежила лише півгодиною кавою без проводжань додому. „Менше знаєш – краще спиш. Бувай,” - відрізала. Наче потужний локомотив, що виїжджає з тунелю, підіймалось з глибини душі, підбадьорене бійцівським духом, почуття невдоволення результатом зустрічі. Дімон почав з’ясовувати, що ж це за персона недоторканна така і з чим її „їдять”. Спочатку добряче потрусив Пашу. „Підступний тип громадянської зовнішності” довго не опирався і розповів усе, що знав: - Снігова, чи як би ЇЇ ще назвати, королева - „комсомолка, активістка, спортсменка” з організаторськими здібностями, студентка юридичного факультету. Той же час ЇЙ вдається поєднувати непоєднуване – одночасно бути солісткою у фольклорному ансамблі та фронтвумен у хард-роковому гурті. За неперевіреною інформацією: особа з непередбачуваним імпульсивним характером, здатним на будь-які безглузді вчинки, в той же час схильністю до тверезого прагматичного розрахунку та залізною волею. Подейкують, що в неї є хлопець. Так що розслабся, чмо... Вибач я хотів сказати мачо. Так, звісно ж мачо. Пашка похлопав Дімона по спині й поспішив зникнути з очей, щоб, бува чого доброго, не потрапити під гарячу руку. - Так, будемо проводити розвідку боєм, - протяжно підсумував почуте Білий. Розвідка боєм тривала більше двох місяців. У вільний від тренування та навчання час Дімон де тільки міг зустрічав дівчину, засипав ЇЇ квітами, подарунками та компліментами, наче ВОНА на той час стала центром всесвіту. Сталева коса цього разу цього разу натрапила на твердий, як діамант, камінь. Вона кохала одразу двох людей – свого хлопця і... саму себе. Причому себе більше. „Хлопець. Не конкурент, - резюмував Дмитро і навіть бити його не став. – А от з другим коханнячком, дай Боже, справитися.” Лана тримала оборону, наче радянські солдати під Сталінградом, проте всі випади Дмитра вона парирувати не встигала. Все так змішалось і перекрутилось. Сім`я, друзі, навчання, творчість, коханий... Стоп! Щось останнім часом він почав зникати з горизонту. ВОНА з такою впертістю після безлічі любовних „обломів” прив’язувала його до себе і ось тепер не помітила, як випустила невидиме павутиння зв’язків. Коли востаннє його бачила? Позавчора, тиждень тому... В той же час Дмитро з’являвся, як чортик із табакерки, інколи навіть по декілька разів на день. „От зараза! Відправити його б на Марс яблуні садити, але не хочу чи вже не можу? – розмірковувала Лана. - Чому ця боксерська груша з м’язів і нервів мене так зацікавила?” Зненацька оборона послабшала. Дівчина стала навіть трішки радіти черговій появі Дмитра та увазі, яку ВІН приділяв ЇЙ. Він це достеменно відчув, адже життя змусило навчитись розбиратись у людях і відчуттях. „Крига скресла, панове судді, переходимо до активних дій”. „Суперник” і не збирався здаватися. Послаблення оборони було лише прикриттям рейду в тили „противника”. На першому ж побаченні Лана, повернувшись до Дмитра спиною, попросила його дати відповідь на два запитання: - Якого кольору в мене очі та чи користуюся я косметикою? „Демон” зрозумів, що пропустив зараз „смачний” удар у підборіддя”: попався на старий як світ тест на увагу. І не знає, що відповісти. На такі дрібниці він чомусь ніколи не звертав увагу. Тільки після секундних роздумів, загадає, якого кольору очі в нього самого, про колір маминих очей взагалі говорити не доводиться. А тут Лана... „Мороз – 40” виглядав не дуже переконливо, проте це краще ніж взагалі, промовчати... Не пара ми... Побачення, „кава”, „театр” з „кінофільмами” тривали два місяці. Цілими днями вони крутилися кожен у своєму світі, відбивалися від проблем, вирішували їх, штурмували нові вершини, разом проводили лише декілька годин уже стомлені, як загнані коні. Поцілунки, обійми, прогулянки... Вони розповідали про себе одне одному багато. Можливо, занадто... Лана несерйозним тоном, жартуючи, розповідала про свою сім`ю, навчання, захоплення, про почуття - ні слова. Дмитро, скупий на щирі емоції, розповідав все те саме серйозно та не надто приховував власні почуття. Проте у відповідь отримував усе той же „мороз -40”. Це бісило – давалася взнаки боксерська прямота. Чомусь з’являлося відчуття, що його водять за ніс. Тоненька нитка зв’язку почала слабшати, емоційний вакуум дедалі дужче розростався в розмірах. Якщо Дмитро все ж таки знаходив у щільному чемпіонському графіку тренувань час для зустрічей, то Лана дедалі частіше, прикриваючись зайнятістю, відмовлялася приходити на побачення. ВІН злився. Конфлікт розв’язався сам по собі. ВОНИ просто роз’їхалися. Дмитро Білий поїхав на чергові міжнародні змагання, Лана - на закордонні гастролі фольклорного колективу. Ні, ВОНИ не виїхали до однієї й тієї ж екзотичної країни і не зустрілися там. ВОНИ не зустрілися взагалі. Навіть тоді, коли повернулися додому. Просто забули про існування одне одного. Дмитро, відпочивши від напливу особистого життя, познайомився з іншою дівчиною та почав із нею зустрічатися. А Лана? Про це варто було б запитати ЇЇ саму. А будувати гіпотези - річ невдячна. ВОНИ зустрілись. Знову зовсім випадково. Погляди навскіс. Десь у глибині душі прокинулось і почало „їсти” зсередини дивне, але чомусь дуже знайоме почуття. Все почалося спочатку. Побачення, поцілунки, зізнання, сварки, бурхливе з’ясування стосунків, „посилання в тридев’яте царство”... і відхід на дальню дистанцію. Вони заховалися кожен у свій кут, загорнувшись зручним пледом, сплетеним із проблем, роботи, навчання та ще тисячі правдочок і виправдань. Захистились щитом удаваної байдужості. Коли ж вся ситуація повторилася втретє, Дмитро серйозно задумався і злякався одночасно. Хоча не був людиною забобонною, надто віруючою, та почав боятися слів „фатум”, „рок”, „доля”, та різноманітних інтерпретацій їх. Чому дві людини, наче протилежно заряджені електрони, притягуються одне до одного навіть проти власної волі, а надто зблизившись, відштовхуються з подвійною силою? Скільки раз хотів вийти з цього божевільного марафону та забути про НЕЇ. Проте зробити такий, здавалося б, простий крок, не простіше, ніж відірватися від власної тіні... У режимі реального часу. На грані - Молодець, братику! Вмієш шукати пригоди на власну голову чи то на сідничні м’язи, - „Демон” зі співчутливою посмішкою дивився на нього з дзеркала. Дмитро, посміхнувшись ще ширше, продовжив розмову з собою. – І чого тобі, „вдома” в рідній ваговій категорії не сиділося. Тепер почастуєшся фекаліями – на все життя вистачить. Дай Боже, ноги на собі винести. - Дімо, припини клеїти дурня. Хочеш – голися, а не займай ванну просто так, - товариш по збірній монотонно і поки що культурно стукав у двері. – У нас же бої завтра розпочинаються, треба підготуватися й зібратися. - Збиратися потім будеш, коли тебе суперник прямо в рингу на запчастини розбере, - „вколов” легковаговика Дмитро, виходячи з ванної. - От за що тебе люблю - це за твоє „демонське” почуття гумору. Вмієш підбадьорити, - боксер анітрохи не образився. Не мали рації доморощені неокласики. Живий ще ленінський принцип „Дав слово, держись, не дав слова – кріпись”. Для підготовки до виступів у новій ваговій категорії Дмитро мав усього місяць. Роботи було чимало. Тільки ваги треба було нагуляти більше десяти кілограмів, не кажучи вже про те, щоб зберегти швидкість і витривалість. Про силу ударів у новій категорії краще взагалі не згадувати... Але слова „відступ” у лексиконі „Білого Демона” не було. Все б нічого, адже, як говорять тут, на російській землі„терпенье и труд все перетрут”. Проте Дмитро через четвертий наплив НЛС (нестандартних любовних ситуацій) з успіхом уперше в житті зірвав тренувальний процес. А в останній вечір перед від’їздом повернувся додому дуже п’яним. І вранці просто „вантажив” своє неслухняне тіло в потяг. Те, що легкої прогулянки не вийде, Дмитро зрозумів ще в першому бою. Вагу він набрати встиг, а от усе інше довелося підтягувати вже в рингу. Треба сказати, виходило в нього кепсько. Добре, що хоч суперник випав не дуже сильний. Пропустивши декілька солідних ударів, „Демон” зрозумів, що його уславлена швидкість чомусь „пробуксовує” і вже не до привітів рідним і близьким. Встигай лише від ударів ухилятися. Проте такий бруднуватий грубий „махач” довго продовжуватися не міг. Уже й так два раунди пішли „коту під хвіст”. Прочищені ударами суперника мізки запрацювали на повну потужність. На початку третього раунду „Демон” раптово після декількох різких обманних рухів корпусом сильно пробив із обох рук по ребрах опонента, а коли той приспустив руки, влучний лівий хук Дмитра в підборіддя суперника, відправив свідомість останнього політати декілька хвилин за межами спортивної арени. У другому двобої суперник Дмитра таки вийшов на четвертий раунд. „Демон”, який виглядав ще більш менш свіжим, не спаплюжив „честь мундира”. Серія з десяти ударів „в одні ворота” змусила рефері серйозно похвилюватися за здоров`я суперника Дмитра та зупинити бій достроково. У третьому двобої „Демон” уже сам ледве ноги виволік. Суперник – швидкісний атлетичний кубинець, на всі „фірмові штучки” „Демона” не реагував взагалі. То ж Дмитрові ледве вдалося перебити та перехитрити земляка великого „Ч”. Вперше він виграв бій за результатами суддівських підрахунків. Попереду фінал. Дмитра відмовляли всі кому не лінь. Навіть тренер засумнівався в потребі встромляти голову левові в пащу. Тим більше паща вимальовувалася просто величезна. „Російський лев” з українським іменем Тарас неочікувано став безумовним фаворитом серед суперважковаговиків. Йому вже навіть медаль олімпійського чемпіона дострокового „повісили”. Два з лишком метри зросту, 130 кілограмів „живої ваги” в тандемі зі швидким нокаутуючим ударом змушували суперників здаватися ще до початку двобою. Дмитро мовчав. Перед боєм йому принесли листа з табору суперника. Текст складався лише з одного дитячого віршика: „О дитя, что хмуриш бровки, Вытри глазки и не плачь. Крепко стянуты веревки – Знает ремесло палач.” Дмитро мовчав. Тільки перед самим виходом на ринг сказав тренерові: - Щоб не трапилося, Петровичу, не викидай на ринг білий рушник. Чуєш, не смій! Гонг. - Милости просим на эшафот! Чувствуй себя как дома, - єхидно крикнув здоровань. Удар, ще один у голову, ще – „Демон” швидко пішов у наступ. Суперник відповів швидко і влучно – двома ударами в підборіддя. У Дмитра підкосилися ноги. Він зрозумів, що нема що протиставити суперникові, він б’є сильніше і швидше. Витриваліший. Навіть Дмитрова здатність прискорюватися кудись зникла. Щоразу він реагував на випади суперника все повільніше і „згорав”, наче свічка. Тренуватися треба було, а не гуляти! Перший тривожний дзвінок прозвучав у кінці першого раунду. БАХ!!! Зненацька „Демон” відчув, що зникло світло. Ні, з енергопостачанням у Пітері того вечора було все гаразд. Коли світло з’явилося, Дмитро намагався встати на солом`яні ноги, випльовуючи згустки крові. Встав. Суперник вирішив додати представникові „братньої” країни ще трохи перцю, наносячи удари з обох рук. Врятував лише гонг. Друга двохвилинка перетворилася на пекло. Дмитро встигав лише зрідка огризатися кількома ударами. А тим часом Тарас розмашистим лівим боковим у корпус змусив українця згадати, де в нього печінка. Нокдаун. Перемагаючи пекельний біль, Діма підвівся. Як виявилось, дарма. Озвірілий суперник пішов ва-банк. БАХ!!! БАХ!!! БАХ!!! Світло вимкнули вдруге... Я тебе... БАХ!!! Ваза, яка летіла Дмитрові прямо в голову, розбилась об стіну. - Ти, ти... Ти грубий самовпевний хам! Я тебе ненавиджу! – кричала Лана. – Що ти знаєш про моє життя? Яке ти право маєш засуджувати мене, вказувати що робити! - Я не знаю всього, багато не розумію. Але... Але хочу тобі допомогти, хочу підтримати, просто бути поряд. Я ж ... кохаю тебе! – кричав у відповідь Дмитро. – Чому ти мені не довіряєш? Чому не хочеш впускати у своє серце, не розказуєш про свої почуття? Може, вже досить водити мене за носа? Скажи, що я байдужий тобі, що більше не хочеш мене бачити. Я більше ніколи не згадаю про тебе, не буду писати і телефонувати. Просто так буде легше... Скажи!!! Чуєш?! Лана мовчала. Просто сиділа, опустивши очі, й мовчала. - Мовчиш. Не маєш, що сказати? От бачиш, - випалив хлопець. – Це я нічого не розумію? Ти сама для початку розберися у власних почуттях. - Вийди. Прошу тебе, вийди, - Лана плакала. Сльози збили запал Дмитра і він, гепнувши дверима, пішов. Йому хотілось битися, розквасити комусь пику. Самому „заробити на горіхи”. Проте, на щастя, в парку нікого не було. ВІН сів на лавку і задивився на чистий повний місяць... Місяць. Вони не бачилися майже місяць. ВОНА з’явилась у його житті знову, як завжди, раптово й неждано. І зовсім випадково... ВОНИ почали зустрічатись. Цього разу Дмитро вловив якісь ледь помітні зміни. Він бачив поряд із собою не просто бездушну красуню, а дитину, беззахисну дівчину. Милу і приємну. Вони зустрічалися щодня і ніяк не могли до пізньої ночі розійтися по домівках, просто не хотіли розлучатися. ВІН був змушений пропускати деякі тренування, та вперше в житті порушувати спортивний режим. ВІН не надавав цьому значення, адже був ПРОСТО З НЕЮ. Та сьогодні він відчув, що вона знову щось приховує. Чим більше намагався всіма способами дізнатися, що саме, тим старанніше вона приховувала. Чомусь йому здавалось, що вона знову зникне... Вони вже вкотре посварились. Дмитро глянув на годинник. От просидів у парку майже дві години. Він уже не злився. Пора вже повертатися, кохана мабуть уже також пересердилася, треба миритись. ЇЇ не було. Знову зникла. Залишила лише зачинені двері та записку на них. З п’яти слів: „ЯК ПОВЕРНУСЬ, ПОБАЧИШ, ЩО БУДЕ...” Ноги запліталися, проте він уперто йшов додому. Адже завтра виїжджати до Санкт-Петербурга. Скільки чарок він випив? Одну, дві, три, чотири, п’ять... Учись чекати - Два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім.. – невблаганно рахував рефері. Дмитро, незважаючи на те, що всі подумки благали його не підніматися, знову встав. Суперник кинувся добивати, проте гонг знову припинив екзекуцію. - Може, вже вистачить, ти чуєш мене, Дімо? – сказав у перерві тренер. – Та хай його чорти заберуть. Батогом обуха не переб’єш. „Батогом обуха...” – Дмитро вже не тільки погано чув тренера, а й не надто добре бачив. Ліве око майже запухло, праве заливала кров. Ось-ось рефері зупинить бій. „Батогом обуха... Треба в’язати і вираховувати,” - Дмитро диявольськи посміхнувся розбитими губами і сказав: - Ні, „батечку”, можна ми ще трохи з ним пограємося. Він уже не наступав. Відходив, стрибав на периферії, клінчував, в’язав суперника і лише зрідка огризався сильними ударами по ребрах суперника. А тим часом і далі пропускав. Його захисні редути були вже трішки розбиті, тому не завжди встигали чітко спрацьовувати. Він спостерігав за суперником, вловлював його ритм, фіксував елементи стилю. Він чекав і вираховував: один-два-один-три-один-ПАУЗА-один-два-один-три-один-ПАУЗА... Готово! Перерва. - Ти розумієш, що бій ми вже програли? – сказав тренер. – Чому ти не б’єш його? Просто так провозився цілий раунд. Ти вже нічого не зробиш. - Побачимо, - відповів Дмитро і хижо оскалився. Останній раунд. Тарас попер на нього зі свого кутка наче танк: один удар зліва – два правих бокових – джеб – три бокових з обох рук – страшної сили правий прямий... Дмитро чітко блокував три перших удари, ухилившись від решти ударів, прорвався на ближню дистанцію і наніс лише два удари в підборіддя: хук зліва та правий боковий. І... пішов у свій кут. А суперник?! Дмитро знав, що скуштувавши „фірмовий коктейль” „Білий Демон”, суперник не скоро підніметься на ноги. - Я живий! Живий! – крикнув, схожий на потерпілого в автомобільній катастрофі, Дмитро тренерові, аудиторії, яка просто божеволіла від такої несподіваної розв’язки. – Негайно додому. Досить! Кінець! Минуле повертається „…Досить! Кінець! Чудовий у нас із нею вийшов мексиканський серіал, але мені вже остогид, - розмірковував Дмитро на дивані, відпочиваючи після першого за останній місяць тренування. – Так, з нею добре, але коли вона зникає, на душі стає порожньо. Чому вона мені так сподобалася? Впевнена в собі, незалежна, постійно заклопотана, імпульсивна, не визнає стереотипів і заборон, дурна, егоїстка, любить розраховувати все до найменшої дрібниці... Тю`, та це ж я! Невже ми настільки схожі? Хоча. Як кажуть, яке їхало такого й здибало чи два чоботи пара. Правда. От тільки чоботи вже зносилися – пора викидати на сміття. Минуле не повернеш! У душі порожньо. Що ж, розпочнемо життя з чистого аркуша. Дмитро встав і пішов збирати по квартирі речі, які хоч трішки нагадували йому про Лану. Речей, власне, й не багато було. Лана, як і Дмитро, намагалась не залишати за собою слідів. Тож нашкрібши маленький пакетик, збирався спровадити їх в „останню путь” до сміттєвого бака. ВІН підійшов до дверей. Раптом пронизливо-противно задзвенів дзвінок. Дмитро відчинив двері й остовпів... МИНУЛЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ?... Лана стояла біля дверей. І плакала: - Вибач... я не знала... Не знала що тобі так дісталося... Я й подумати не могла що так станеться... А ми ж у Польщі були на гастролях... – схлипувала дівчина. – Коли дізналась – голубкою полетіла додому... Я моє серце позривалось... Миленький мій.. Дорогенький, як ти почуваєшся? - Нормально. Подряпини. Переживу. Лана несподівано обняла Дмитра і промовила пошепки: - Я тебе кохаю. Вже давно. Раніше боялася це визнати... Тепер хочу бути чесною і перед собою і перед тобою. Завжди. | |
| Переглядів: 1273 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |
