Багато в піснях і книжках оспівано  про те, що ми, українці, квітуча, чудова і багатостраждальна нація. У якої для щастя є всі якості, та самого щастя і добробуту немає. У всіх - є, у нас - катма. Чому американці, добились незалежності і працюють на себе? Чому це вийшло в народів Європи? Чому поляка не соромно за себе і свою країну? Чому японці, живучи на вулканах, одна з найвеличніших націй? Чому революція вийшла в грузині і провалилась у нас? Чим вони кращі? Чого не вистачає нам?...

Гордості. Навіть не розмитого поняття "національна гордість". А звичайного буденного поняття. Не самовпевненості чи самозакоханості, а елементарної побутової гордості. Бо мовчиш, бо думаєш: "А й, що я зроблю? Хай аби тільки не було гірше, хай тільки мене не чіпають."

Чи не так ти робиш, коли на  тебе накладають новий податок, коли твій двір забудовують магазинами, коли твій підїзд обмальовують і засмічують всілякі покидьки? Цей список можна писати безкінечно, і кожен з тих хто читає ці рядки обов'язково зможе дописати щось своє. І не треба брехати, що нема чого дописувати. Якщо справді нема що -  то ви виїхали з країні, або не українець за національністю, або  у в'язниці, або вже мертві.

До речі про мертвих. Мертві і забуті герої. У кожної нації є свої символи свої герої. Представники нації, які боролись за свою гордість, за те що нащадки мало право на власну гордість та позицію.

Не стануть італійці розбиратись на які стороні воював Гарібальді, а французи все одно згадуватимуть добрим словом Наполеона… Бо то їхні земляки, їхня кров, їхня гордість. Погана чи добра, але їхня. І питань тут  бути не може. Тільки підле падло може ставити під сумнів діяльність визначних предків. Хто має право сумніватись у Володимирі Великому, Богданові Хмельницькому, Іванові Мазепі, Степані Бандері, воїнах УПА? Хіба що різні нечестиві павліки морозови. Котрі за гріш продають свою копійчану гордість.

Пам’ятаєте фразу Тараса Бульби "Ну що, синку, помогли тобі твої ляхи?".

Або інше. Історія японського лейтенанта Хіро Оноди, який не знав про закінчення Другої світової війни і 30 років партизанив в філіппінських лісах. Аж ж поки його колишній командир особисто не віддав йому наказ скласти зброю. І лісу  Онода вийшов зі справною, змащеною гвинтівкою, боєприпасами. Тобто готовий був воювати за свою країну до кінця життя. Не вірив, що вона може програти. О такі от традиції.

А ми і далі шукаємо виправдання…