Не буду брехати, ніколи не був надто віруючою людиною. Принаймні в розумінні церкви. Не надто слідкую за дотриманням усіх канонів. І не так важливо чому. Можливо, тому що для спілкування з Всевишнім мені не потрібні посередники. Якщо він, звісно, мене чує :). Це я так узагальнюю. Чесно кажучи, мене не залишив байдужим блог Сергія Терентьєва. Особливо висновки. Можливо, я не зовсім правильно розумію вислів "Ударили по лівій щоці — підстав праву". Такі дії мають мати місце, тільки вони не є постійно і безапеляційно істинними. Хоча заповідей усього десять та підхід до ситуації скрізь індивідуальний.

Співчуття і жертовність — так, але справедливість має бути понад усе. Не аморфна в іншому світі, а тут, за життя. Адже і покаяння має бути тут. Ніхто не гарантує, що під час підставляння правої щоки, вбивця іншою не вбиватиме твоїх невинних дітей. Або чужих. На мою думку, така байдужість — не менший гріх, ніж вбивство. А тепер давайте все по полицях.

Нещодавно прочитав документальну книгу про Йосипа Сталіна. Не радійте, я не захопився цією особою. Навпаки жахнувся. Не його диявольському генію, а байдужості і легковажності людей, котрі дозволили йому захопити владу. Вони роздумували про гуманність, читали хоч і комуністичні та гуманні "проповіді", вірили, що тиран виправиться. А зло росло і набирало сил. Аж поки не поглинуло всіх гуманістів, а заразом десятки мільйонів життів. Допідставлялись щоки під руку, котра б'є сокирою?

Зло повинно бути покаране. У першу чергу  за законами справедливості. Як визначити критерії і врівноважити чаші вагів — слідувати заповідям. А не піддаватись ще більшому злу — байдужості і слабкодухості.

"Когда изострю сверкающий меч Мой, и рука Моя приимет суд, то отмщу врагам Моим и ненавидящим Меня воздам". (Втор.32:39-42)

Цю цитату повторювали брати із непопсового фільму "Святі з Бундока", котрі нібито за проведінням Всевишнього винищують бандитів та вбивць. Я не закликаю чинити так само. Я закликаю задуматись, адже все залежить насамперед від нас. Тут і зараз. Хтось підставить щоку, хтось відвернеться від злочину. А хтось не підніме руку на вбивцю, щоб тільки не брати злочину на свою душу. Скажу, що така позиція найбільше дратує. Шкода, коли нею грішать зовні віруючі люди. За принципом — не буду вплутуватись у гріх, то потраплю до раю. Як на мене, то краще вчинити гріх і потрапити в пекло, але знати, що ти врятував одне… два, а, може, й більше життів.

Звичайно, жертовність і прощення має бути. Але після встановлення справедливості, покарання та покаяння. Кожному має воздатись по заслугах. Тут і зараз. Бо якщо ми самі не можемо навчитись жити по честі і совісті, то куди нам надіятись на Бога? Не можемо жити за заповідями, значить сліпі, глухі і недостойні. Хай священики і проповідники працюють із злочинцями, але не на волі, а під час відбуття ними справедливого покарання. Хай проходять шлях від покаяння до прощення. Тільки так, а не інакше.

А стосовно Табачника… Як там у Біблії: "Якшо частина тіла спокушає тебе і веде до гріха, відріж частину і врятуй усе тіло". А судячи з діянь цього міністра — не тільки язик його спокушає до гріховних дій. Так що не букетом треба…